Міжвоєнна Чехословаччина
є яскравим прикладом поліетнічної держави. Більшість тут становили чехи та словаки та значну частину населення складали національні меншини. Переважно ними заселені прикордонні території. Є території компактного розселення українців, яких, традиційно для того часу, називають русинами, німців, угорців, румунів, євреїв.
Повоєнній Європі характерне переселення народів. З Чехословаччини було виселено німців та угорців, а на території їхнього проживання запрошувалися чехи та словаки з-за кордону. Найбільшою групою, яка виявила бажання переселитися до Чехословаччини були чехи з Волині, яка ще з 1939 р. стала частиною радянської держави. Про долю чехів на Волині можна дізнатися з інших ресурсів, нагадаємо лише, що за переписом населення 1897 року в Україні проживало 36 тисяч чехів, з них майже 28 тисяч проживали на території Волині.
Міжвоєнна Чехословаччина
є яскравим прикладом поліетнічної держави. Більшість тут становили чехи та словаки та значну частину населення складали національні меншини. Переважно ними заселені прикордонні території. Є території компактного розселення українців, яких, традиційно для того часу, називають русинами, німців, угорців, румунів, євреїв.
Повоєнній Європі характерне переселення народів. З Чехословаччини було виселено німців та угорців, а на території їхнього проживання запрошувалися чехи та словаки з-за кордону. Найбільшою групою, яка виявила бажання переселитися до Чехословаччини були чехи з Волині, яка ще з 1939 р. стала частиною радянської держави. Про долю чехів на Волині можна дізнатися з інших ресурсів, нагадаємо лише, що за переписом населення 1897 року в Україні проживало 36 тисяч чехів, з них майже 28 тисяч проживали на території Волині.
Після Другої світової війни
За угодами між Радянським Союзом та Чехословаччиною територія Закарпаття відійшла до складу Української радянської соціалістичної республіки. Але не всі території заселені українцями увійшли до складу української держави.
Відбулися переговори між Прагою та Москвою, внаслідок яких врегульоване територіальне питання Закарпатської України та проблема обміну населенням між двома країнами на принципах оптації.
Після Другої світової війни
За угодами між Радянським Союзом та Чехословаччиною територія Закарпаття відійшла до складу Української радянської соціалістичної республіки. Але не всі території заселені українцями увійшли до складу української держави.
Відбулися переговори між Прагою та Москвою, внаслідок яких врегульоване територіальне питання Закарпатської України та проблема обміну населенням між двома країнами на принципах оптації.
Оптація
У класичному трактуванні – це добровільний вибір жителями територій, які переходять від одної країни до іншої, громадянства першої чи другої з цих держав. Зазвичай оптація завершується переселенням особи у країну, громадянство якої людина обрала. Оптація у радянсько-чехословацьких відносинах перших років після Другої світової війни розглядалася у дещо ширшому плані. Особи чеської та словацької національностей, які мешкали в окремих регіонах України (Закарпаття і Волинь), отримали право добровільно обрати чехословацьке громадянство і переселитися в Чехословаччину. Право на оптацію вперше було закріплено Статтею 2 Протоколу до Договору між СРСР і ЧСР про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р. Згодом це було відображено в інших документах.
Угоду між урядом Чехословацької Республіки та урядом СРСР про право оптації і взаємного переселення громадян чеської і словацької національностей, які проживають в СРСР на території колишньої Волинської губернії, і чехословацьких громадян української, російської та білоруської національностей, які проживають на території Чехословаччини підписали 10 липня 1946 р. Право оптації діяло до 1 січня 1946 р., а згодом цей строк було продовжено до 31 березня 1946 р.
Історик Іван Ванат наводить такі статистичні дані про переселених осіб. З території Закарпатської України до Чехословаччини з 1946 р. по 1948 р. переселилося 5248 осіб чеської та словацької національностей. Щодо волинських чехів, то радянська сторона погодилася на переселення лише чехів колишньої Волинської губернії, таким чином позбавивши права виїхати тих чехів, які проживали на Львівщині та Житомирщині (с. Коморовка та с.Зубовщина).
Оптація
У класичному трактуванні – це добровільний вибір жителями територій, які переходять від одної країни до іншої, громадянства першої чи другої з цих держав. Зазвичай оптація завершується переселенням особи у країну, громадянство якої людина обрала. Оптація у радянсько-чехословацьких відносинах перших років після Другої світової війни розглядалася у дещо ширшому плані. Особи чеської та словацької національностей, які мешкали в окремих регіонах України (Закарпаття і Волинь), отримали право добровільно обрати чехословацьке громадянство і переселитися в Чехословаччину. Право на оптацію вперше було закріплено Статтею 2 Протоколу до Договору між СРСР і ЧСР про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р. Згодом це було відображено в інших документах.
Угоду між урядом Чехословацької Республіки та урядом СРСР про право оптації і взаємного переселення громадян чеської і словацької національностей, які проживають в СРСР на території колишньої Волинської губернії, і чехословацьких громадян української, російської та білоруської національностей, які проживають на території Чехословаччини підписали 10 липня 1946 р. Право оптації діяло до 1 січня 1946 р., а згодом цей строк було продовжено до 31 березня 1946 р.
Історик Іван Ванат наводить такі статистичні дані про переселених осіб. З території Закарпатської України до Чехословаччини з 1946 р. по 1948 р. переселилося 5248 осіб чеської та словацької національностей. Щодо волинських чехів, то радянська сторона погодилася на переселення лише чехів колишньої Волинської губернії, таким чином позбавивши права виїхати тих чехів, які проживали на Львівщині та Житомирщині (с. Коморовка та с.Зубовщина).
Пропаганда та підготовка
до переселення
За угодами між Радянським Союзом та Чехословаччиною територія Закарпаття відійшла до складу Української радянської соціалістичної республіки. Але не всі території заселені українцями увійшли до складу української держави.
Відбулися переговори між Прагою та Москвою, внаслідок яких врегульоване територіальне питання Закарпатської України та проблема обміну населенням між двома країнами на принципах оптації.
Селяни з розорених районів Східної Словаччини пробували знайти краще життя в інших районах своєї країни – Снинщина, Спіш, Плзень. Не всім вдалося добре облаштуватися і вони теж поповнили списки оптантів, бажаючи спробувати своє щастя ще раз, вже на землях України. Списки оптантів поповнювали переважно багатодітні родини малоземельних селян. Заможні господарі, які хотіли зажити більших статків в Україні, надихнулися розповідями односельчан про українські чорноземи, рівні території, які бачили під час Першої світової війни.
Важливим фактором стала етнічна спільність з громадянами того краю, в який мали переселитися. На цьому наголошували представники агітаційних бригад. Радянофільство населення Пряшівщини можна пояснити двома чинниками: визвольною місією радянських військ на цій території, яка сприяла зростанню престижу Радянського Союзу та традиційним русофільством, яке базувалося на спорідненості мови, церковної обрядовості, календаря, звичаїв. Але, аж ніяк, не популярністю комуністичної ідеї.
Особливо успішною виявилася пропаганда в селах Бардіївщини. З окремих сіл – Луків, Львівська Гута, Цигелька, Крижі – виїхало більше половини жителів.
Реєстрація оптантів була продовжена до 15 березня 1947 р. Відомий дослідник історії українців у Словаччині I.Ванат дає детальну статистику родин і чисельності оптантів-переселенців по округах Східної Словаччини (Пряшівщини): Бардіївський – 1281 сім’я (5904 особи.), Гуменський – 238 (1051 особа.), Міжлабірський – 706 (3088 чол.), Пряшівський – 440 (1972 чол.). Всього по Пряшівщині – 2665 родин або 12015 чол.
Перший ешелон з 140 переселенцями з с. Луків відправився з Бардієва 27 січня 1947 р.
Втім, сталінський режим жорстоко ошукав українців-оптантів із Східної Словаччини, які у 1947 р. переселилися на Волинь. Тисячі людей наївно повірили московським комісарам-агітаторам, які роз’їзжали по східнословацьких селах і розповідали про Радянський Союз і «щасливе» життя трудящих у ньому. Оптанти від’їзжали в СРСР урочисто – під державними чехословацьким і радянським прапорами, портретами Леніна і Сталіна.
Пропаганда та підготовка
до переселення
За угодами між Радянським Союзом та Чехословаччиною територія Закарпаття відійшла до складу Української радянської соціалістичної республіки. Але не всі території заселені українцями увійшли до складу української держави.
Відбулися переговори між Прагою та Москвою, внаслідок яких врегульоване територіальне питання Закарпатської України та проблема обміну населенням між двома країнами на принципах оптації.
Селяни з розорених районів Східної Словаччини пробували знайти краще життя в інших районах своєї країни – Снинщина, Спіш, Плзень. Не всім вдалося добре облаштуватися і вони теж поповнили списки оптантів, бажаючи спробувати своє щастя ще раз, вже на землях України. Списки оптантів поповнювали переважно багатодітні родини малоземельних селян. Заможні господарі, які хотіли зажити більших статків в Україні, надихнулися розповідями односельчан про українські чорноземи, рівні території, які бачили під час Першої світової війни.
Важливим фактором стала етнічна спільність з громадянами того краю, в який мали переселитися. На цьому наголошували представники агітаційних бригад. Радянофільство населення Пряшівщини можна пояснити двома чинниками: визвольною місією радянських військ на цій території, яка сприяла зростанню престижу Радянського Союзу та традиційним русофільством, яке базувалося на спорідненості мови, церковної обрядовості, календаря, звичаїв. Але, аж ніяк, не популярністю комуністичної ідеї.
Особливо успішною виявилася пропаганда в селах Бардіївщини. З окремих сіл – Луків, Львівська Гута, Цигелька, Крижі – виїхало більше половини жителів.
Реєстрація оптантів була продовжена до 15 березня 1947 р. Відомий дослідник історії українців у Словаччині I.Ванат дає детальну статистику родин і чисельності оптантів-переселенців по округах Східної Словаччини (Пряшівщини): Бардіївський – 1281 сім’я (5904 особи.), Гуменський – 238 (1051 особа.), Міжлабірський – 706 (3088 чол.), Пряшівський – 440 (1972 чол.). Всього по Пряшівщині – 2665 родин або 12015 чол.
Перший ешелон з 140 переселенцями з с. Луків відправився з Бардієва 27 січня 1947 р.
Втім, сталінський режим жорстоко ошукав українців-оптантів із Східної Словаччини, які у 1947 р. переселилися на Волинь. Тисячі людей наївно повірили московським комісарам-агітаторам, які роз’їзжали по східнословацьких селах і розповідали про Радянський Союз і «щасливе» життя трудящих у ньому. Оптанти від’їзжали в СРСР урочисто – під державними чехословацьким і радянським прапорами, портретами Леніна і Сталіна.
Проблеми облаштування
Одразу по приїзді оптанти зіткнулися з радянською дійсністю. Можна виокремити низку проблем, з якими стикнулися переселенці
Порядок розміщення переселенців. Дуже часто будинки волинських чехів, які призначалися для оптантів з Чехословаччини, виявлялися зайнятими (або переселенцями з Польщі, або під державні установи, або самовільно зайняті місцевими чиновниками). Тому оптанти вимушені були жити по 2-4 родини у будинку;
Закріплення будинків за переселенцями у їх власність затримувалася через відсутність чітких вказівок з центру;
Наділення землею проходило незрозуміло, дехто з переселенців ще осінню не знав де його ділянка. Земельну ділянку, закріплену за оптантом, могли віддати іншому громадянину. Була затримка в наділенні переселенців озимими посівами та сіножатями;
Для проведення посівної весною 1947 р. радянська влада надавала насінну позику, яке не покрила всіх потреб. Картоплю відібрали при перетині кордону, обіцяли, що оптанти отримають таку ж кількість на місці, але так її й не отримали;
Оптанти взяли з собою порівняно багато худоби, але не вистачало кормів для неї. Чехи, коли готувалися до виїзду, продали сіно та солому місцевим селянам. Тому оптанти виявилися залежними від держави в постачанні кормів для худоби;
Безчинство керівних районних посадових осіб, які часто зловживали своїм становищем, вимагали хабарі в оптантів за вирішення їх проблем, залякували Сибіром;
Невпорядкованість торгівельної мережі. Більшість переселенців не могли купити товари першої необхідності, через їх дефіцит. Місцеві розкупляли ці товари швидше, ніж про них дізнавалися оптанти;
Відсутність належного соціального забезпечення для бідних родин, пенсіонерів, хворих. Декотрі пенсіонери не отримали пенсії, тому що це не відповідало радянським нормам, а ті хто отримав – одержували набагато менше ніж в ЧСР. Медичне забезпечення теж було набагато гіршим ніж в ЧСР;
Погані умови життя бідняцьких родин спричинили неможливість віддати дітей до школи. Школи були далеко, а не всі діти мали належне взуття та одяг;
Складний процес соціально-психологічної адаптації. Ще в дорозі оптанти зустріли голодуючих з південно-східних областей України, які в пошуках продуктів їхали в Західну Україну. Одразу пригадалися розповіді про бідне життя колгоспників, які раніше вважалися антирадянською пропагандою. Це закріпило страх перед колгоспами;
Питаннями інтеграції переселенців ніхто не займався. Представники радянської влади бачили в оптантах лише тягар, а серед переселенців було дуже мало людей здатних відстоювати їх інтереси;
Складна політична ситуація – боротьба УПА з НКВД – створювала атмосферу страху та непевності. Хоча конфліктів між оптантами та повстанцями не було;
Державні органи часто не розбиралися, хто такі оптанти і порушуючи угоду про переселення нараховували податки, або викликали до військомату;
Початок колективізації. Оптанти категорично виступали проти вступу в колгоспи (винятком є с. Глинськ, в якому створили показовий колгосп), але навіть, якщо вони й відмовлялися, в них відрізали земельні ділянки та приєднували їх до колгоспних масивів.
Проблеми облаштування
Одразу по приїзді оптанти зіткнулися з радянською дійсністю. Можна виокремити низку проблем, з якими стикнулися переселенці
Порядок розміщення переселенців. Дуже часто будинки волинських чехів, які призначалися для оптантів з Чехословаччини, виявлялися зайнятими (або переселенцями з Польщі, або під державні установи, або самовільно зайняті місцевими чиновниками). Тому оптанти вимушені були жити по 2-4 родини у будинку;
Закріплення будинків за переселенцями у їх власність затримувалася через відсутність чітких вказівок з центру;
Наділення землею проходило незрозуміло, дехто з переселенців ще осінню не знав де його ділянка. Земельну ділянку, закріплену за оптантом, могли віддати іншому громадянину. Була затримка в наділенні переселенців озимими посівами та сіножатями;
Для проведення посівної весною 1947 р. радянська влада надавала насінну позику, яке не покрила всіх потреб. Картоплю відібрали при перетині кордону, обіцяли, що оптанти отримають таку ж кількість на місці, але так її й не отримали;
Оптанти взяли з собою порівняно багато худоби, але не вистачало кормів для неї. Чехи, коли готувалися до виїзду, продали сіно та солому місцевим селянам. Тому оптанти виявилися залежними від держави в постачанні кормів для худоби;
Безчинство керівних районних посадових осіб, які часто зловживали своїм становищем, вимагали хабарі в оптантів за вирішення їх проблем, залякували Сибіром;
Невпорядкованість торгівельної мережі. Більшість переселенців не могли купити товари першої необхідності, через їх дефіцит. Місцеві розкупляли ці товари швидше, ніж про них дізнавалися оптанти;
Відсутність належного соціального забезпечення для бідних родин, пенсіонерів, хворих. Декотрі пенсіонери не отримали пенсії, тому що це не відповідало радянським нормам, а ті хто отримав – одержували набагато менше ніж в ЧСР. Медичне забезпечення теж було набагато гіршим ніж в ЧСР;
Погані умови життя бідняцьких родин спричинили неможливість віддати дітей до школи. Школи були далеко, а не всі діти мали належне взуття та одяг;
Складний процес соціально-психологічної адаптації. Ще в дорозі оптанти зустріли голодуючих з південно-східних областей України, які в пошуках продуктів їхали в Західну Україну. Одразу пригадалися розповіді про бідне життя колгоспників, які раніше вважалися антирадянською пропагандою. Це закріпило страх перед колгоспами;
Питаннями інтеграції переселенців ніхто не займався. Представники радянської влади бачили в оптантах лише тягар, а серед переселенців було дуже мало людей здатних відстоювати їх інтереси;
Складна політична ситуація – боротьба УПА з НКВД – створювала атмосферу страху та непевності. Хоча конфліктів між оптантами та повстанцями не було;
Державні органи часто не розбиралися, хто такі оптанти і порушуючи угоду про переселення нараховували податки, або викликали до військомату;
Початок колективізації. Оптанти категорично виступали проти вступу в колгоспи (винятком є с. Глинськ, в якому створили показовий колгосп), але навіть, якщо вони й відмовлялися, в них відрізали земельні ділянки та приєднували їх до колгоспних масивів.
Етапи Реоптації
Етапи Реоптації